Тур по військовим об’єктам холодної та II-ої світової війн.

Музей РВСП (Побузьке), Закинуті ракетні шахти (Якушинці), Штаб 43 РА або КП ППО (Вінниця), Ставка Ворошилова (Вінниця), Ставка Гітлера Wervolf (Стрижавка), Ставка Гімлера Хегевальд (Гуйва), Ставка Сталіна (об'єкт Скеля)(Коростень).



Так вже вийшло, що цієї зими окрім катання на лижах я здебільшого відвідував саме військові об’єкти і ця поїздка вийшла досить логічним завершенням зимового сезону. Я вже мав можливість ознайомитися з чималою кількістю середньовічних фортець, з фортифікаційними укріпленнями XVIII-XIX ст., з безліччю ДВТ з різних укріпрайонів, навіть оглянув залишки надсучасної фортифікаційної споруди “Об'єкту-221”. З цього логічного ланцюжка оборонних укріплень різних епох випала лише одна ланка -- засекречені командні споруди часів II-ої світової війни, з яких головнокомандувачі мали можливість керувати бойовими діями своїх армій в безпосередній близькості до лінії фронту. На території України як відомо залишились ставки не лише радянських, але й нацистських головнокомандувачів. Але для початку подорожі були обрані не оборонні, а наступальні військові об’єкти. Звучить трохи дивно, як може бути об’єкт наступальним? Але з появою найбільш руйнівного з усіх видів озброєнь - ядерної зброї з’явилися і такі. Дуже вже цікаво було дізнатися від чого мав захищати “Об’єкт-221” і побачити на власні очі що ж воно таке ядерна зброя. Не маючи доступу на найбільш секретні військові об’єкти, навряд чи ще десь в світі окрім України можна побачити, що собою являє це небезпечне створіння людства.

Музей ракетних військ стратегічного призначення (РВСП) (с.м.т. Побузьке).

Мабуть не потрібно казати про те, що це унікальний музей, який не має аналогів у світі, і якість його начинки дійсно заслуговує на повагу. Подібних музеїв в світі лише 3, в усіх окрім побузького представлена ядерна зброя 2-го покоління, а в побузькому музеї – 4-го покоління. Звісно це пов’язано з тим, що Україна відмовилась від ядерної зброї, яка їй дісталась у спадок від СРСР. На території України на момент розпаду СРСР діяла 43 ракетна армія (РА) зі штабом у Вінниці, яка складалась з 19-ої (Хмельницький), 37-ої (Луцьк), 46-ої (Первомайськ), 50-ої (с. Білі Коровичі), 35-ої (Орджонікідзе, Росія), 44-ої (Коломия) та 43-ої (Ромни) ракетних дивізій (РД) та частин забезпечення. Цікаво, що у 1962 р. на Кубі розгортала ракетні комплекси 51-а окрема дивізія, яка була сформована з частин саме 43-ої РА. На озброєнні нашої армії на початок 1994 р. перебували 176 ракетних комплексів типу “ОС”, які мали на озброєнні 130 ракет класу РС-18 (SS-19, “Сатана”) і 46 ракет класу РС-22 (SS-24) з 1272 ядерними зарядами бойовими зарядами. Крім цьoгo, в Україні було 2500 одиниць тактичної ядерної зброї. З цим ядерним запасом Україна посідала трете місце в світі після США та Росії.
Музей РВСП у Побузькому утворився з розформованого полку 46 ракетної дивізії (РД), яка базувалася у Первомайську. Військову частину розформували, а бойову стартову позицію перетворили на музей, екскурсії в якому проводять бувші військові цієї частини. Звісно, що ядерні боєголовки і діючі ракети в музеї не залишились, також шахту для запуску ракети РС-18 (SS-19, “Сатана”) частково залили бетоном, але все інше як на справжній бойовій стартовій позиції подібної частини: командний пункт запуску ракети, бойові пости, наземне обладнання, технічні приміщення, техніка, яка обслуговувала діяльність ракетно-пускової установки та військового полку. Відсутність справжніх ракет компенсує наявність маси різноманітних макетів від дрібних вузлів до ракетних двигунів та цілих ракет різних поколінь та різного призначення. Макети використовувались в учбових закладах для підготовки відповідних фахівців і тому є досить докладними і наочними. Бойова стартова позиція відгороджена декількома кільцями колючого дроту, на який під час її боєздатності в звичайному режимі подавалась напруга 600 В, а в бойовому – 3000 В. Поруч з ракетними шахтами стоять величезні тягачі, які перевозили важчі за власну вагу ракети, при наявності бажання можна посидіти в їх кабіні. В холодильному центрі і безпосередньо в самій шахті можна побачити холодильне обладнання, яке мало підтримувати постійну температуру в шахті з ракетою, що запобігало пошкодженню твердого палива ракети. А між іншим глибина шахти для запуску ракети 38м. :) Через підземний тунель можна потрапити в шахту, в якій розташовувалась капсула командного пункту (КП), з якої і мав відбуватися запуск ракети. За окрему платню (20 грн) можна спуститись на ліфті в шахту КП більше ніж на 30м під землю і потрапити на 11-ий та 12-ий поверхи капсули, на яких 3 офіцери вели бойове чергування і в разі необхідності мали здійснити запуск ракети. Цікаво, що ліфт в шахті КП зовсім невеличких розмірів і мав одночасно піднімати або опускати лише двох людей, а був розрахований на вагу в 250 кг. Мабуть непогано жили офіцери в ракетних військах стратегічного призначення. :)
Побачене в музеї РВСП вражає. Все збережено в первісному вигляді, таке враження, що ця стартова позиція ще вчора діяла. Мабуть не потрібно казати, що все там надзвичайно великих розмірів. Важко передати словами, що відчуваєш коли перебуваєш поруч з макетом ракети в десятки метрів завдовжки або коли стоїш поруч з 120-ти тонною кришкою від шахти запуску ракети. Коли бачиш все це живцем, то мимоволі починаєш уявляти руйнівну силу ядерної зброї, хоча насправді ядерна боєголовка є лише невеликою частиною ракети. Окремо хочу відмітити екскурсію, дуже якісно і пізнавально. Ну хто б її зміг провести краще за військових, які все своє життя присвятили РВСП? Хто окрім них зміг би інформативно відповідати на каверзні запитання туристів? :)
Уявляєте скільки електроенергії споживало холодильне обладнання ракетно-пускової установки разом з живленням колючого дроту? Я не дуже… Але ж не даремно 90 ракетно-пускових установок знаходилися поблизу Первомайська, а 86 поблизу Хмельницького. Враховуючи, що Южноукраїнську та Хмельницьку АЕС збудували в 80-ті, то не виключено, що саме для забезпечення РВСП їх і будували. Тепер зрозуміло звідки в сучасній Україні навіть при швидких темпах росту споживання електроенергії і закритій ЧАЕС постійно є надлишок електроенергії.
Невідомо чи зможе хтось підрахувати скільки людських та фінансових ресурсів СРСР витратив на створення свого ядерного запасу та ядерної зброї зокрема, але не можливо повірити, що більшість ядерних боєголовок СРСР була створена лише за 25 років. Хоча тут все як і завжди робилося через одне місце. СРСР постійно досить суттєво відставав від США у кількості ядерних боєголовок, а от у кількості їх носіїв СРСР перегнав США ще в 70-ті. І от запитання, навіщо мати носіїв ядерних боєголовок більше за самі боєголовки, якщо сучасні носії одночасно несуть десятки ядерних зарядів? Ну звісно для того, щоб можна було сказати, що комунізм переміг “загниваючий” капіталізм. Таке могло бути лише в СРСР. :( А громадяни цієї не то наддержави, не то недодержави в цей час стояли в чергах задля того, щоб витратити свої гроші хоча б на щось, що могло б полегшити або покращити їх трудові будні. Навіть домовленість між СРСР та США про скорочення запасів ядерної зброї ніяким чином не стосувалася носіїв для ядерних зарядів, тому що це не мало ніякого сенсу.

Закинуті ракетні шахти (Якушинці).

В Побузькому можна побачити як все має бути на бойовій стартовій позиції полку РВСП, але хочеться ще й побачити ракетну шахту в натуральну висоту та й просто знайти якісь пригоди в такому неординарному місці. :) Саме ці потреби і повинна була задовольнити стартова позиція з закинутими ракетними шахтами в Якушинцях. Незважаючи на те, що в Україні була безліч шахт для запуску ядерних ракет, на сьогодні потрапити на такий об’єкт надзвичайно важко. І справа не в тому, що це колишні військові об’єкти і вони кимсь охороняються, а в тому, що їх дуже мало залишилось. Всі боєздатні ракетно-пускові установки на момент 1994 р. потрапили під програму роззброєння і були або залиті бетоном, або підірвані. Вціліли лише шахти, котрі слугували для запуску ракет середньої та малої дальності. Їх врятувала інша програма, яка в 80-ті після взяття на озброєння мобільного ракетного комплексу “Тополя” (РС-12 (SS-25)) передбачала ліквідацію ракет класу РСД-19 (SS-20, “Піонер”), Р-12 (SS-4, “Сандал”) та Р-14. Щоб потрапити до закинутих ракетних шахт в Якушинцях потрібно виїхати з них в напрямку від Вінниці і на першому повороті повернути праворуч, потім метрів через 500 ліворуч, потім ще раз праворуч на військову бетонну дорогу, яка виведе прямо до воріт діючої військової частини. Щоб краще зорієнтуватись можна запитати когось з місцевих як знайти військову частину, вона єдиний і найкращий орієнтир. Військову частину потрібно обійти з лівого боку, пройти ще метрів 300 по прямій дорозі, яка буде за нею і ви потрапите на колись бойову стартову позицію з 4-ма закинутими ракетними шахтами, розташованими чотирикутником.
Всі 4 шахти відкриті, зверху закінчуються бетонними куполами з отворами посередині і можна в них зазирнути, а при бажанні навіть спуститись, хоча для цього буде потрібне спеціальне спорядження. В середині шахт нічого немає, тільки зверху є залізна драбина, яка йде по колу шахти і в одному місці спускається донизу. Наскільки по ній безпечно ходити сказати важко, але пройшло вже чимало років з моменту закриття цієї стартової позиції. Потрапити на драбину зверху шахти не можна, заважає купол. Безпосередньо біля шахт є якісь підземні приміщення, в деяких місцях залишились драбини, по яким можна до них спуститись, але внизу стояла вода і далеко зайти не можна було, але ліхтариком висвічувались тупики. Скоріш за все ці приміщення не несли змістовного навантаження. Можливо вони потрібні були для того, щоб солдати могли в них заховатись під час запуску ракети або просто відволікали увагу від головного бункера. Головний бункер знаходився між чотирма шахтами і має 2 поверхи. Один з них сполучає шахти за допомогою різноманітних технічних приміщень, а інший скоріш за все слугував для військових, котрі несли бойове чергування і обслуговували цю стартову позицію. На технічному поверсі є приміщення з ложементами для ракети, з якого очевидно через отвори в стінах та за допомогою вагонеток на рейках вона мала кудись подаватись. Хоча зважаючи на розміри ракети і приміщень це важко собі уявити. З технічного поверху до кожної шахти веде довгий тунель, який закінчується дивним круглим приміщенням з бетонним циліндром посередині, який конусоподібно розширюється до стелі. По периметру цього круглого приміщення знаходиться бетонний поріг приблизно в метр висотою, з якимсь кроком на ньому ідуть широкі колони, котрі заважають по ньому пересуватися, а поміж ними видніють виходи з якихось приміщень. Канал по колу між бетонним порогом по периметру і циліндром посередині був заповнений водою, тому потрапити до інших входів до цього дивного приміщення не вийшло. Можливо саме вони вели на металеву драбину в кожну з ракетних шахт. За більш слушного вбрання можна було б спробувати попритискатися до стін і спробувати обійти бетонні колони на порозі, щоб потрапити до інших входів і можливо до самих шахт, але шахти від ядерних ракет з 20-ти літнім забуттям це не те місце де хочеться впасти в воду. :)
Кому цікаво, можу сказати, що після того як я виліз з бункера радіаційний фон на моєму одязі та взутті не перевищував 5-6 мікрорентген на годину, це при тому, що в Києві він досягає 15-20 мікрорентген на годину.

Штаб 43-ої ракетної армії (РА) або КП військ ППО (м. Вінниця).

Штаб розташований на околицях Вінниці в лісі. В деяких джерелах в інеті його називають КП ППО, але війська ППО в сучасній Україні єдиний боєздатний вид військ, тому мені слабко віриться, що КП військ ППО міг би опинитися в забутті. Щоб потрапити до штабу потрібно дістатися до вул. Тарногродського, по один бік якої іде урочище “Кабачок”, той самий ліс, в якому знаходиться штаб. В принципі всі дороги в цьому лісі ведуть до штабу. :) Якщо просто йти по дорозі в лісі, то можна вийти до входу в штаб. Якщо ви помітите поруч з дорогою невеликі постові циліндри з бетону з однією бійницею, то це означає, що ви наближаєтесь до штабу. Штаб 43-ої РА являє собою одноповерховий підземний бункер з широкими арочними бетонними тунелями. Штаб видовжений, має 4 різних входи, які розташовані попарно і знаходяться на двох протилежних кінцях штабу. Штаб одноповерховий, але впродовж тунелів рівень поверху змінюється. З начинки штабу нічого не вціліло, залишились лише голі стіни. На входах в штаб є приміщення з невеличкими вікнами в стінах, можливо там видавали зброю або перевіряли перепустки. Все інше нагадує майже звичайні робочі приміщення за винятком деяких, які мають досить великі розміри. В деяких приміщеннях чорна стеля, так неначе там була пожежа, хоча в такому разі у всіх приміщеннях мала б бути чорна стеля. Так чи інакше, але приміщення з арочною чорною бетонною стелею з бетонними ребрами жорсткості і ржавими залишками світильників виглядає своєрідно. :)
В принципі нічого особливого в цьому бункері, щоб він тягнув на штаб 43-ої РА немає. Принаймні у порівнянні з “Об’эктом-221” він виглядає взагалі ніяк. Можливо трапилось так, що КП військ ППО перенесли до штабу 43-ої РА, а сам КП ППО закинули. Можливо це дійсно лише КП військ ППО.

Ставка Ворошилова (м. Вінниця).

В 1930-х радянські головнокомандувачі почали будувати для себе надзвичайно захищені підземні секретні штаби на західних кордонах СРСР. Очевидно, що потрібні вони були не для зміцнення оборони СРСР. Ці штаби розташовувались на території Вінницької та Житомирської областей, що відповідало одразу двом наступальним напрямкам: на захід і на південь (Румунія). Одним з таких об’єктів була ставка Ворошилова. Знаходиться вона на території військового санаторія по вул. Свердлова прямо на березі Південного Бугу в досить мальовничому місці. Санаторій власне і був збудований задля прикриття, щоб у ворога не виникало підозр з приводу того звідки беруться військові у формі. Санаторій діє і зараз, там надзвичайно тихе і спокійне місце. Щоб потрапити до входу бункера Ворошилова потрібно пройти через прохідну санаторія, йти прямо до річки, обійти по дорозі будинок шпиталю з лівого боку і спуститись сходами аж на сам берег Південного Бугу.
Ставку Ворошилова почали будувати в 1937 р., будували її зеки і не виключено, що задля збереження секретності їх одразу ж і розстрілювали. Ставка являла собою вирубану в скелі фортецю розміром з п’ятиповерховий будинок, яка була розрахована на влучання авіабомби. В середині бункера постійна температура цілий рік. Невідомо чи зміг сам Ворошилов покористуватись своїм бункером, але існує версія, що під час II-ої світової його використовував за призначенням нацистський фельдмаршал Кейтель. Після війни бункер протягом певного часу використовувався як замаскований КП 52-ої повітряної армії, а пізніше був законсервований. Після розпаду СРСР бункер Ворошилова став одним з небагатьох об’єктів, який не був пограбований мародерами. Обладнання в ньому було цивільно демонтоване і тільки після цього його двері відчинили для всіх бажаючих.
Після цього здавалося, що бункер Ворошилова нікому не потрібен, але досить несподівано один священик виявив бажання зробити в ньому церкву і бункер передали цьому священику. Ключі від бункера у нього і без його згоди туди не потрапити. Священика звати отець Олексій Волков і бажано про екскурсію з ним домовлятись наперед. Мені потрапити до ставки Ворошилова не вдалося через те, що про екскурсію з отцем Олексієм я наперед не домовився, а коли приїхав, то його взагалі не було в місті. По місцю вдалося поспілкуватися з жінкою з його церкви, з її слів зараз в бункері частково стоїть вода і відведення цієї води їх найголовніша проблема. Наскільки мені відомо в церкві в скелі в середині бункера проходять служби, але чи вийде потрапити до бункеру під виглядом зайти на службу важко сказати, принаймні по мені було б видно, що релігія мене мало цікавить. :)

Ставка Гітлера “Werwolf” (Вовк-перевертень) (Стрижавка).

В роки II-ої світової війни нацистські лідери будували добре захищені секретні командні пункти для забезпечення власної безпеки і потрібно сказати, що досягли в цьому неабияких успіхів. Для захисту найвищих чинів вермахту було збудовано 16 підземних ставок, три з яких були розташовані на території України. Дві з них - “Werwolf” та ”Штрайнбрук”, призначені відповідно для Адольфа Гітлера та рейхсмаршала Германа Герінга розташовані в Вінницькій області, а третя, “Хегевальд”, призначена для рейхсфюрера СС Генріха Гімлера - в Житомирській.
Ставка Гітлера розташована в невеликому сосновому гаю в 8 км від Вінниці. Потрапити туди дуже легко, на трасі Вінниця-Житомир стоїть покажчик на Стрижавку і “Werwolf”. Ставка призначалася для командування військовими діями на східному фронті. Місце для ставки обиралось надзвичайно ретельно. Тут зіграли свою роль і зручність транспортного сполучення, і надзвичайні заходи безпеки для фюрера і були навіть поради магів та екстрасенсів. Також дуже імовірно звучить версія про те, що нацисти продовжили будувати “Werwolf” в тому місці, в якому до війни в гранітному березі Південного Бугу була видовбана підземна ставка для штабу радянської армії. Ставка Гітлера мала опинитися на майбутній транс’європейській магістралі Гамбург-Готенланд (Крим), до ставки проклали залізничну колію, поруч з об’єктом збудували посадкову смугу для літаків і встановили регулярне сполучення з Берліном. Недалеко від ставки знаходилися аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ, що розташувався в селі Вороновиця в палаці Можайських, ставки командуючого військово-повітряних військ і міністра внутрішніх справ, у Вінниці знаходилося головне командування вермахту. Все це гарантувало безпеку і суворий контроль території. На аеродромі в Калинівці (20 км від Стрижавки) базувалися 2 полки літаків-винищувачів, що забезпечували охорону ставки з повітря. “Werwolf” безпосередньо охороняла спеціальна частина дивізії СС “Адольф Гітлер”. У районі Вінниці були розташовані великі сили поліції, гестапо, служби безпеки і різних розвідслужб. Охоронна спецгруппа “Ост” зачищала район від неблагонадійних і підозрілих осіб: євреїв, партійних і комсомольських діячів, усіх, хто протистояв нинішній владі. В окрузі був встановлений жорсткий охоронний режим: після перепису всі жителі отримали спеціальні пропуски, введений комендантська година, проводилися часті перевірки будинків.
Ставка Гітлера будувалась з грудня 1941р. до червня 1942р. в умовах цілковитої таємності. Радянських полонених, які були задіяні в будівництві звісно що розстріляли, а літак з німцями-інженерами при поверненні додому зазнав краху. “Werwolf” фактично став копією центральної штаб-квартири Гітлера “Вольфшанце” у Східній Пруссії. Наземна частина об’єкту складалася з кількох десятків споруд, але основна частина була під землею. Вважається, що в товщі граніту було 7 поверхів ставки. Всі приміщення були упорядковані системами очистки повітря та кондиціонування. Ставка була на автономному енергозабезпеченні та мала дві 120-метрові артезіанські свердловини для забезпечення водою. По всій території ставки Були побудовані спостережні пости, укриття, дзоти. Для маскування ставки було висаджено близько 800 дерев та тисячі кущів.
На сьогодні від ставки Гітлера залишились лише брили каміння розкиданого по кількох галявинах в сосновому лісі, вони ніяким чином не нагадують залишки будівель або будь яких інших споруд. Єдине, що нагадує про колишню ставку це бетонний басейн. Існує версія, що коли німці відступали, вони потужними авіабомбами підірвали всі наземні споруди, а входи в підземну частину замурували. В березні 1944 р. спеціальна комісія за наказом Сталіна вивчала підземну частину ставки Гітлера і в якості офіційного висновку була озвучена теза про те, що всі коштовності та документи нацисти вивезли з собою. Окрім цієї скупої нічим не підкріпленої фрази більше ніякої інформації про підземні споруди ставки Гітлера немає і по сьогоднішній день. Вінницька обладміністрація спробувала було проголосити відкритий тендер на проведення розкопок у “Werwolf”, але бажаючих виявилось небагато. Можливо через те, що там потрібно проводити не розкопки, а організовувати гранітний кар’єр. :) Хай там як, а саме такий брак інформації продовжує породжувати різноманітні слухи навколо ставки Гітлера.

Ставка Генріха Гімлера “Хегевальд” (Заповідний ліс) (Нова Гуйва).

Ставка Гімлера була однією з 3-х ставок нацистських головнокомандувачів на території України, розташована вона на місці сучасного селища Нова Гуйва під Житомиром, поруч з трасою Вінниця-Житомир. Зараз від неї залишилось лише 2 наземних бункери, розташованих на відстані 1 км один від одного. О дин знаходиться на території військової частини і його залили бетоном, а інший доступний до оглядин. Раніше вони сполучалися підземним ходом. Щоб знайти вцілілий бункер потрібно повернути з траси Вінниця-Житомир на Нову Гуйву, їхати повільно і практично одразу праворуч між іншими спорудами вималюється бетонний бункер розміром 8х8 метрів і метрів 5 заввишки. Його одразу можна ідентифікувати по зелених металевих дверцятах. При ближчому розгляді на них можна побачити вм’ятини від куль. Нажаль потрапити в середину бункера на сьогодні не уявляється можливим. Кілька років тому бункер приватизував (!) підприємець з Києва, який хотів зробити в ньому музей. Але дебіли з місцевої обласної ради заборонили йому це під приводом того, що це популяризація фашизму!!! І от стоїть цей бункер зараз зачинений і не має можливості в туристів-ентузіастів зазирнути до нього в середину, підприємець не отримує ніякого навіть суто символічного прибутку, а місцевий бюджет ніяких відрахувань від цього…
Заповідний ліс Генріха Гімлера будували з 10 жовтня 1941 р. по 1 липня 1942 р. Будували ставку радянські полонені, яких потім розстріляли. Жителів найближчих сіл виселили, а ставку обнесли 3 км колючого дроту. Всю територію ставки в 1200 квадратних метрів замаскували зеленими насадженнями. На випадок бомбардувань обладнали 2 наземних бункери легкого типу, товщина стін яких досягала 3 м, перекриття 4 м. Над бункерами була натягнута маскувальна сітка і збудований фальшивий дах, щоб для авіації супротивника об’єкт виглядав як звичайний будинок. Окрім цього дах бункерів був оброблений спеціальним гумовим покриттям, щоб в разі прямого потрапляння снаряду його відкинуло від бункера. Обов’язковий атрибут подібних об’єктів – прямий зв'язок з Берліном. Не забув Гімлер і про облаштування дозвілля, на території ставки навіть обладнали тенісний корт. Можна було проїхати верхи на коні околицями ставки, але з огляду на діяльність партизан це було небезпечно для життя. Проте це не спиняло бажаючих підвищити рівень адреналіну в крові. Одного разу на такій прогулянці був вбитий особистий пілот Гімлера. Він не повернувся в назначений час в ставку після чого його труп знайшли поблизу одного з сіл. В помсту за це Гімлер наказав спалити всіх жителів цього села живцем. За одною з версій пілот був надто схожим на самого Гімлера і це міг бути саме можливий замах на Гімлера.
Гімлер був в “Хегевальді” лише тоді, коли Гітлер приїздив до “Werwolf”-у. Однак незважаючи на це він провів тут зустрічі з Вальтером Шеленбергом, на яких обговорювався переворот з метою усунення Гітлера від влади. Однак цим планам не поталанило збутися. Окрім Шеленберга Гімлера в “Хегевальді” відвідували Ламерс, Рібентроп та рейхскомісар України Ерік Кох. Найбільше ставка Гімлера прославилась тим, що саме тут він озвучив свій знаменитий план “Ост”, який передбачав окупацію східних територій. Гімлер мріяв про те, що протягом 20-ти років Україна, Білорусь, Прибалтика та Крим будуть заселені німцями. В інших областях передбачалося створення невеличких німецьких сіл вздовж доріг під охороною гарнізонів та оточення їх німецькими селами, щоб нацисти жили в оточенні німців. І потрібно сказати, що вже в серпні 1942 р Гімлер почав втілювати свій план в життя і розпочав з найближчих до своєї ставки сіл. На світанку нацисти без попередження оточували українське село і виселяли з нього всіх українських селян, залишаючи все їх майно на місці. Як правило ця процедура тривала до 12-00, а після цього в українські помешкання заселялись німці, які мали тут вести господарство і давати здорове потомство. Іноді свіжезаселених німців навіть чекала гаряча їжа в їх новій домівці. Таким чином була створена колонія “Хегевальд”, в яку увійшли 29 українських сіл, які одразу ж отримували німецькі назви: Кодня (Нойпосен), Розкопана могила (Лохстінгер), Закусилівка (Альтпостен), Млинище (Модельшдадт) и т.д. На територіях німецьких сіл діяли виключно німецькі закони, всі німці ставали повноправними володарями свого майна.
Найцікавіше те, що про діяльність Гімлера світ дізнався з мемуарів Шеленберга, які вийшли в світ в Лондоні в 1956 р. Остготській імперії не суджено було стати реальністю, але Генріх Гімлер має багато інших “заслуг”. Зокрема саме він створив перший концентраційний табір в Дахау. І невідомо чому місцеві партизани не зробили жодної спроби його стратити, адже він їздив по околицях в броньованому Мерседесі сам без будь якої охорони. Не зафіксовано навіть ніяких донесень від місцевих партизан про ставку Гімлера. Про місце знаходження ставок Гітлера, Герінга та Гімлера радянські війська дізнались в грудні 1942 р., коли захопили в полон імперського радника зв’язку підполковника фон Райста. Серед інших документів виявилась мапа зв’язку, на якій підземні комунікації зв’язку всіх трьох українських ставок нацистів були позначені червоною лінією. Однак під час війни Кремль ніяким чином не скористався цією інформацією. Більш того, навіть після закінчення війни радянська влада ховала правду про “Хегевальд”.

Ставка Сталіна (об’єкт “Скеля”) (Коростень).

Бункер Сталіна як і бункер Ворошилова також є свідоцтвом того, що СРСР готувався до війни на своїх західних кордонах. Звісно, що для головнокомандувача потрібен був свій надзвичайно захищений КП. Місце розташування бункера було обрано не випадково. Бункер вирішили будувати в скелі, в печерах якої ще древляни за часів Київської Русі успішно укривались від ворогів. Будував бункер НКДБ силами тих, хто їм не подобався і потім їх страчував, щоб не порушувати таємницю. Довгі роки ставка Сталіна була засекреченим об’єктом і зберігала таємницю свого існування.
Кілька років тому бункер Сталіна передали з балансу МО на баланс мерії Коростеня і завдяки цьому група ентузіастів, яка працює в мерії, за досить короткий проміжок часу змогла створити на його базі військово-історичний музейний комплекс. Неозброєним оком видно, що люди проробили величезний об’єм роботи. Але коли людина займається улюбленою справою, то все виходить. Мені рідко коли подобаються екскурсії, але коли людина знає про що розповідає, то цікаво послухати. Знайти ставку Сталіна зараз надзвичайно легко, вона розташована в скелі, на якій встановили пам’ятник князю Малу. В середині ставки є 3 рівні, для відвідувачів відкритий лише середній. Довжина його коридорів 146м, вони ведуть до 28 кімнат. Верхній та нижній рівні повністю не досліджені. Припускається, що верхній рівень простягається на 200м, а нижній залягає на глибині 70м в товщі граніту безпосередньо під річкою Уж. Вхід до бункера зачиняли броньовані брами, які могли витримати навіть постріл з гармати. Навіть сухий перелік захисних властивостей бункера справляє враження цілковитої безпеки. І справді, ставка Сталіна задовольняла усім вимогам сучасних об’єктів укриття. На додачу до сухих захисних властивостей бункера скажу, що в усіх внутрішніх приміщеннях бункера цілий рік стабільні +16, в середині бункера були: джерело питної води, центральне опалення, електростанція, електрична вентиляція.
Можете собі уявити як були шоковані всім цим німці, котрі захвати Коростень після 55 денного штурму. Зверху були хатки з солом’яними стріхами, люди черпали воду з колодязів і не мали ніякого уявлення про каналізацію, а знизу була така от царська розкіш. До сих пір не знайдено жодного документу де б прямо говорилось, що об’єкт “Скеля” призначався саме для Сталіна, але багато опосередкованих фактів говорить саме про це. Одна наявність шкіряних меблів в робочому кабінеті чого варта. Важко собі уявити, що вони призначалися для звичайного офіцера. Хоча офіцери і солдати Коростенського укріп. району справжні герої. Вони майже на 2 місяці затримали наступ нацистів на Київ, свої позиції вони здали лише через прорив сусідніх напрямків.
Найцікавіше полягає в тому, що німці, які з величезними труднощами заволоділи Коростенем, ніяким чином не стали використовувати такий надзвичайно захищений та добре оздоблений об’єкт. Генріх Гімлер побував у “Скелі” 1941 року, але почав будувати свій бункер в 90 км від Житомира в Новій Гуйві. Фюрер і Геринг, які побудували свої ставки на території України також вирішили не використовувати “Скелю”. Але чому? Об’єкт “Скеля” міг витримати удар термоядерної зброї. Надзвичайно раціональні німці не могли не скористатись таким скарбом, який їм дістався від ворога. Можливість “Скелею” витримати потужний удар сучасної термоядерної зброї дозволяє зробити припущення, що в СРСР ще до війни розроблялась така зброя. Інакше навіщо було будувати такі сховища? Можливо саме через знахідки в якійсь з потаємних кімнат гітлерівці і не стали використовувати “Скелю”. Навколо “Скелі” ходить багато легенд і ми зараз можемо лише робити припущення, але хто знає.

P.S. Всі фото з цього мілітарі-туру можна переглянути тут.


Создан 28 мая 2008



  Комментарии       
Всего 1, последний 3 года назад
interior-Design-Kiev 17 сен 2014 ответить
хорошая подборка фото
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником